Есе про Лесю Українку

                  Леся Українка - відома українська письменниця , перекладач , культурний діяч. Писала протягом усього життя.Вона в своїх віршах хотіла, щоб народ в краще майбутнє України.
         Доля до Лесі не була поблажливою.Все життя вона долала тяжку хворобу,та не вдалось - померла,коли їй було лише 42 роки.Леся Українка змушена була часто подорожувати.Любов до свого народу, навчила письменницю ненавидіти ворогів, і звертається до свого слова як до зброї.Все життя вона думає над тим, як краще служити батьківщині, рідному народові.Поетеса була надзвичайно вимоглива до своєї творчості.Без слова геніальної поетеси та найосвітченішої жінки часу, без слова такої сильної духом людини не могло жити людство, не міг жити український народ із його мріями та сподіваннями на краще.Тема віршів, які писала Л.Українка - любов до рідного краю,надія у краще майбутнє країни.У віршах виражає свою силу волі та духу, любов до життя та мужність.
          Леся Українка - це вічна легенда про могутність і мудрість, ніжність і титанічну незламність, яка своїм життям підняла на височінь ідею служіння митця народові.Її творчість - це таємниця скарбів для наших сучасників і прийдешніх поколінь.У драматичній поемі "Лісова пісня" Леся устами Мавки пророчо сказала про себе :
           Я жива.
           Я вічно буду жити.
         
         

Хмара слів про Лесю Українку

Мій перший Кросворд про Лесю Українку

 http://puzzlecup.com/?guess=8467B3AD08DAB3AU

"Літературний твір у моєму прочитанні"

Роки життя Л.Українки за 180 секунд

Знайомимося із родинним та творчим життям поетеси Л.Українки

Плейкаст по творчості Л.Українки

Подорожі Лесі Українки

https://maps.google.com.ua/maps/ms?msid=201886922063118293029.0004cd19f2316a9326060&msa=0&ll=50.555325,24.933472&spn=2.041619,3.532104

Надія

                                                             Леся Українка

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянути ще раз на рідну країну,

Поглянути ще раз на синій Дніпро, –

Там жити чи вмерти, мені все одно;

Поглянути ще раз на степ, могилки,

Востаннє згадати палкії гадки…

Ні долі, ні волі у мене нема,

Зосталася тільки надія одна.

[Луцьк, 1880] 

  Конвалія

Росла в гаю конвалія

Під дубом високим,

Захищалась від негоди

Під віттям широким.

Та недовго навтішалась

Конвалія біла, –

І їй рука чоловіча

Віку вкоротила.

Ой понесли конвалію

У високу залу,

Понесла її з собою

Панночка до балу.

Ой на балі веселая

Музиченька грає,

Конвалії та музика

Бідне серце крає.

То ж панночка в веселому

Вальсі закрутилась,

А в конвалії головка

Пов'яла, схилилась.

Промовила конвалія:

«Прощай, гаю милий!

І ти, дубе мій високий,

Друже мій єдиний!»

Та й замовкла. Байдужою

Панночка рукою

Тую квіточку зів'ялу

Кинула додолу.

Може, й тобі, моя панно,

Колись доведеться

Згадать тую конвалію,

Як щастя минеться.

Недовго й ти, моя панно,

Будеш утішатись

Та по балах у веселих

Таночках звиватись.

Може, колись оцей милий,

Що так любить дуже,

Тебе, квіточку зів'ялу,

Залишить байдуже!..

[Волинь, 30.10.1884]

На човні

                                                          Леся Українка

Нічко дивна! тобі я корюся.

Геть всі темнії думи сумні!

Не змагаюся вже, не борюся,

Потопаю в сріблястому сні.

Люди сплять, спить і людськеє лихо, –

Лихо сили не має в сю ніч.

Тихо скрізь, і на серденьку тихо,

Десь журба з нього згинула пріч.

Може, тільки сховалась глибоко?

Може, зараз прокинеться знов?

Та дарма! поки ясне ще око,

Не здіймаймо журливих розмов!

Глянь, як хвилі від срібла блищаться!

Глянь, як небо сивіє вгорі!

Вабить хвиля на море податься,

Кличе промінь ясної зорі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Плине білий човник, хвилечка колише,

Хвилечка гойдає;

Плине білий човник, вітер ледве дише,

Ледве повіває.

Білії хмаринки, лебедині крила

Угорі гуляють,

Довгою стягою, що зорю покрила,

Місяця сягають.

Місяченько світло і рожеве, й срібне

Кида-розсипає,

І ряхтить, і сяє світло теє дрібне,

Як вогонь палає.

Геть далеко в морі кораблі видніють.

Бачу здалеченька,

Як виразно щогли тонкії чорніють

Проти місяченька.

Плиньмо геть за теє корабельне місто,

Там, де нам прекрасна

Доріженька сяє, де пала огнисто

Stella maris ясна.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

На човні нас було тільки двоє.

Хвилі скрізь вколо нас коливались,

І такі ми самотні обоє

Серед того простору здавались.

Я дивилась на тебе, мій брате,

Що гадала, – не вимовлю зроду;

Чим було тоді серце багате,

Поховала я в тихую воду.

Може, хвиля тобі розказала

Все, що думала я в тую мить?

Ні! вона те глибоко сховала…

Хай же там моя думонька спить!

Думка спить, і серденько спочило;

Я дивлюсь на обличчя твоє;

Тихе море спокою навчило

Невгамовнеє серце моє…

Євпаторія, 1891 р, 8 липня

Зрілість Лесі Українки та її останні роки життя

                                                           Зрілість Лесі Українки
              Побувавши 1891 в Галичині, а пізніше й на Буковині, Українка познайомилася з багатьма визначними діячами Західної України: І. Франком, М. Павликом, О. Кобилянською, В. Стефаником, О. Маковеєм, Н. Кобринською. Основний зарис соціально-політичний світогляду Л. Косач сформувався після цілорічного (1894—95) її перебування у М. Драгоманова в Софії і трагічної подією, якою була для неї смерть вуйка.
              Історію кохання Лесі Українки часто розпочинають із Сергія Мержинського. Приязнь Лесі Українки і Ольги Кобилянської (збереглися листи Л. Косач) допомагає в розумінні Лесиного твору «Блакитна троянда» (1896).
             Вимушені потребою лікування подорожі до Німеччини, Австро-Угорщини, Італії, Єгипту, кількаразові перебування на Кавказі, Одещині, в Криму збагатили її враження та сприяли розширенню кругозору письменниці.

                           Останні роки життя Лесі Українки

На початку березня 1907 року Леся Українка переїжджає з Колодяжного до Києва. А в кінці березня разом з К. Квіткою здійснила поїздку до Криму, де зокрема побувала у Севастополі, Алупці та Ялті.

7 серпня 1907 р. Леся Українка та Климент Квітка офіційно оформили шлюб у церкві і оселились на вулиці Великій Підвальній, 32, кв. 11 у Києві. 21 серпня вони разом вирушають до Криму, де К. Квітка одержав посаду в суді.
У цей час багато працює на літературній ниві. 5 травня 1907 було завершено драматичну поему «Айша та Мохаммед», 18 травня остаточно завершила поему «Кассандра», роботу над якою розпочала ще у 1903. 12 травня надіслала до альманаху «З неволі» (Вологда) драматичну поему «На руїнах». Видання признавалось для допомоги політичним засланцям. У вересні було написано поезію «За горою блискавиці», продовжено роботу над творами «У пущі», «Руфін і Прісцілла».
Останні роки життя Л. Косач-Квітки пройшли в подорожах на лікування до Єгипту й на Кавказ. Разом із чоловіком, Климентієм Квіткою, вона працювала над зібранням фольклору, інтенсивно опрацьовувала власні драми. На звістку про важкий стан Лариси Петрівни в Грузію приїхала її мати. То власне їй письменниця диктувала проекти своєї так і ненаписаної драми «На берегах Александрії». Символічне значення її творчості можна прочитати в молитві дітей до Геліоса над манускриптами.
Померла 19 липня (1 серпня) 1913 року в Сурамі у віці 42 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.

Юність Лесі Українки

             
                Починаючи з 1884 року Леся активно пише вірші («Конвалія», «Сафо», «Літо краснеє минуло» і ін.) і публікує їх у часописі «Зоря» . Саме цього року з'явився псевдонім «Леся Українка».
                Деякий час Лариса навчалася в Києві. З цього періоду залишилась одна картина намальована олійними фарбами. Пізніше їй довелося здобувати освіту самостійно, в чому допомагала мати.Вона знала багато європейських мов, включаючи і слов'янські мови , а також давньогрецьку, латинську, що свідчило про її високий рівень інтелектуальний. Олена Петрівна виховувала її як сильну людину, яка не мала права до надмірного виявлення своїх почуттів.   Про рівень її освіти може свідчити факт, що у 19-літньому віці написала для своїх сестер підручник «Стародавня історія східних народів".                                 

До мого фортепіано

                                                                        Леся Українка

Дитинство Лесі Українки

                                                          Дитинство Лесі Українки                                                                              У 1878 році батьки Лесі їдуть на всесвітню виставку в Париж, де зустрічалися з М. П. Драгомановим. У цей час доглядати дітей приїздить Олена Антонівна Косач, сестра Лесиного батька. Дружба з «тіткою Єлею» залишила помітний слід в житті і творчості поетеси.
              У березні 1879 Заарештовано Олену Антонівну Косач, тітку Лесі, за участь у замаху на шефа жандармів Дрентельна; пізніше її вислано в Олонецьку губернію, а 1881 р. заслано до Сибіру на 5 років. Дізнавшись про це, Леся в кінці 1879 або на початку 1880 року написала свою першу поезію — "Надію".Літом 1880 р. Олександра Антонівна Косач-Шимановська, тітка Лесі, з двома синами переїздить до Луцька, мешкає в родині Косачів. Причиною переїзду став арешт і заслання до Сибіру її чоловіка Бориса Шимановського. «Тітка Саша» — перша Лесина вчителька музики. До неї Леся зберігала все життя почуття великої вдячності.6 (18) січня Леся дуже застудилася, початок тяжкої хвороби.Цього ж року О. П. Косач повезла Михайла, Лесю, Ольгу до Києва для навчання під керівництвом приватних вчителів. Михайло й Леся почали вчитись за програмою чоловічої гімназії, там Леся бере уроки гри на фортепіано у дружини М. Лисенка — Ольги Олександрівни О'Коннор.
             На початку травня 1882 року Косачі переїздять в село Колодяжне, що віднині стало їхнім постійним місцем проживання.А тим часом Леся з братом Михайлом живуть у Києві, вчаться у приватних вчителів, зокрема вивчають грецьку і латинську мови.
Влітку 1883 року Лесі діагностували туберкульоз кісток, у жовтні цього ж року професор О. Рінек оперував ліву руку, видалив кістки, уражені туберкульозом. У грудні Леся повертається з Києва до Колодяжного, стан здоров'я поліпшується, з допомогою матері Леся вивчає французьку і німецьку мови.

Досвітні огні

                                                                           Леся Українка

Ніч темна людей всіх потомлених скрила

Під чорні, широкії крила.

Погасли вечірні огні;

Усі спочивають у сні.

Всіх владарка ніч покорила.

Хто спить, хто не спить, – покорись темній силі.

Щасливий, хто сни має милі!

Від мене сон милий тіка…

Навколо темнота тяжка,

Навколо все спить, як в могилі.

Привиддя лихі мені душу гнітили,

Повстати ж не мала я сили…

Зненацька проміння ясне

Од сну пробудило мене, –

Досвітні огні засвітили!

Досвітні огні, переможні, урочі,

Прорізали темряву ночі,

Ще сонячні промені сплять, –

Досвітні огні вже горять.

То світять їх люди робочі.

Вставай, хто живий, в кого думка повстала!

Година для праці настала!

Не бійся досвітньої мли, –

Досвітній огонь запали,

Коли ще зоря не заграла.

[1892]

В’язень

                                                                        Леся Українка

Сидить в темниці в’язень самотний

І скрізь блукає поглядом, смутний:

То по закуренім низькім склепінню,

То по стіні, по брудному камінню.

Над головою в нього розпустила

Нудьга свої широкі сиві крила.

А думка рветься в той широкий світ,

Його вкрива тепер весняний цвіт…

«Забудь той світ! міцна твоя темниця!»

І думка пада, мов підбита птиця.

Не плаче бідний в’язень, не ридає,

Сумний, понурий, край вікна сідає.

Перед вікном широка бита путь,

По ній чужі байдужі люди йдуть.

Хто йде, хто їде – на темницю гляне.

Холодний погляд!.. Ох, як серце в’яне!

В темниці тут жива душа конає,

Ніхто про те не думає, не дбає…

Дорогою йде жінка молода.

Яка ж сумна, убога та бліда!

І на руках несе малу дитину,

Обгорнену в подерту сірячину.

Яка ж вродлива, гарна, мов картина,

Та безталанна вбогая дитина!

Побачив в’язень пару ту й зрадів,

А тільки вид йому як сніг збілів.

Ох, се ж його дружина молодая!

Ох, се ж його дитинонька малая!

«Здоров був, любий!» – жінка говорила, –

А в голосі її сльоза бриніла.

Але весела й жвавенька була

І щебетала дівчинка мала:

«Ку-ку, ку-ку! а де ти? тут, татусю?

Візьми на руці, поцілуй Марусю!»

Здавалось, певне, бідному дитяті,

Що татко жартами сховавсь за грати.

А татко ручку доні цілував

І гіркими сльозами обливав.

«Ох, ти ж моє дитя кохане, рідне!..»

А жінка мовила: «Радіє, бідне…

Мале, – його ще лихо не діймає;

Вже другий день, як хліба в нас немає.

В неділю ще за той нещасний хліб

Останнюю худобу жид загріб,

Продав за довг остатнюю корову…»

І сльози жінці перебили мову;

До каменя холодного припала

І гірко, розпачливо заридала.

Мала дитина почала квилить

І стиха їсти в матері просить.

«Прощай!» – промовила понуро мила,

Дитину до віконця підсадила.

Татусь, цілуючи свою дитинку,

Невільничого хліба дав скоринку…

Він погляд свій услід їм посилав.

Він і тепер не плакав, не ридав,

На очах в його сльози не блищали, –

Вони на серце каменем упали.

І в’язень руки заломив з журбою:

«Навіщо ми побралися з тобою!..»

[1889]

В магазині квіток

                                                                           Леся Українка

В великому місті в розкішну теплицю

Дівчина прийшла молода,

Бо серцем почула весну-чарівницю,

Шуміла весняна вода.

І ледве струмки задзвеніли співочі,

Пташки заспівали дрібні, –

Вчувались дівчині веснянки дівочі,

Ввижались діброви рідні.

І ледве натуру зо сну зимового

Збудив поцілунок весни, –

Дівчина запрагнула рясту дрібного,

Їй проліски снились ясні.

Тепер вона тут, в сій розкішній світлиці…

Ох, що се так серце стиска?

Як душно, як тісно, немов у темниці!

Сей пах, мов отрута яка!

В теплиці між квітами скрізь походжає

Гурток панночок і панів.

Дівчина кругом погляда, уважає,

І погляд її посмутнів.

Всі квіти розкішні… Дівчина зітхнула.

«Чим можу панянці служить?..» –

Зненацька чийсь голос дівчина почула, –

То крамар паничик біжить.

«Чи є в сій теплиці веснянії квіти?» –

Питає дівчина його.

«Аякже! є різні, – чим маю служити?

Тут можна набути всього:

Ось є гіацинти, нарциси і рожі,

Азалії є запашні,

Конвалії свіжі, фіалочки гожі…» –

«Ні, пролісків треба мені!..»

Здивовано глянув панич; зашарілось

Дівчини обличчя бліде.

«То панночці пролісків простих схотілось?

їх в місті немає ніде!

Тут тільки садові квітки». – «Дуже шкода».

І вийшла дівчина смутна.

«Тут міські розкоші! Тут міська вигода!»

Вертає додому сумна.

Зустрілась їй жінка, на плечах похилих

Несе щось, убога така.

«Чи купите, панночко, пролісків білих?» –

Тремтить із квітками рука.

«Звичайно! А звідки, я вас попитаю,

Взяли ви сі квіти свої?» –

«Та сила ж квіток тепер всюди по гаю!

Се тут…» Та не чула її

Дівчина. Згадала околиці рідні:

Скрізь квіти, ряст, ясна роса…

На проліски білі, на квіти лагідні

Скотилася тихо сльоза… 

Веснянка

                                                                                                    Леся Українка

	X
	Варіанти тексту Канонічний текст Автограф

(Сестрі Олесі)

Як яснеє сонце

Закине свій промінь ясний

До тебе в віконце, –

Озвись на привіт весняний.

Олесю, серденько,

Співай веселенько!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як бідну первістку,

Дочасну, морози поб’ють

І кущик любистку

Холоднії роси поллють, –

Не плач, моя роже,

Весна переможе!

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

Як дрібнії дощі

Заслонять нам світ навесні,

Як нам молодощі

Пов’ються у хмари сумні, –

Не тратьмо надії

В літа молодії!

Весняного ранку

Співаймо, сестрице, веснянку!

Ховаю я сльози,

Співаю пісні голосні,

Хоч люті морози

Прибили мене навесні.

Ти ж, сестро, гуляєш,

Ти лиха не знаєш, –

Весняного ранку

Співай, моя люба, веснянку!

На літо зелене

Поїду я геть в чужий край,

Згадай же про мене,

Як підеш по квіти у гай.

Спогадуй, Олесю,

Сестру свою Лесю!

Весняного ранку

Даю тобі сюю веснянку!

[6 квітня 1890 p.]

Раннє дитинство Лесі Українки

         Лариса Петрівна Косач народилася 25 лютого 1871 в місті Новограді-Волинському.
Леся Українка та її брат Михайло вчилися у приватних учителів. Рано (у 4 роки) навчилася читати. У січні 1876 року О. П. Косач з дітьми Михайлом і Ларисою приїхали до Києва, щоб попрощатися з М. П. Драгомановим перед його вимушеною еміграцією.
        Літом того ж року О. П. Косач разом з Лесею та Михайлом відпочивають в селі Жабориці. Тут Леся вперше почула розповіді матері про Мавку.У 6 років Леся почала вчитися вишивати.